Степ ковил свою кладе
Коню пiд копита.
Їде козак з Запорогiв
Понад шляхом битим.

На сідельці примостивсь
I на кобзі грає.
Може, грає, може, й так,
Струни ледь торкає.

Щось мугиче собі в вус,
А що, й сам не знає.
Нашорошив вуха кінь,
Оком позирає.

Тихо зойкнула струна
I пішла луною.
Впала в очі пелена,
Та й вийшла сльозою

По щоці - та в сивий вус,
Козак схаменувся,
Вдарив струни ,гаркнув : «Ньо-о!»,-
Аж кінь стрепенувся.

Смикнув вуса, роздививсь
I вшкварив «Шинкарку»,
Он, долиною село,
Отже ж, буде й чарка.

Ігор Івченко